Коли я розповідаю, що моя молодша донька вступила до того ж університету, що й її старші брати-близнюки, я завжди чую щось на кшталт таких запитань: Чи хотіли вони завжди навчатися в одному коледжі? Чи радієте, що вам доведеться лише один раз влаштовувати їх? Чи отримаєте ви знижку “купи два, отримай один безкоштовно”?
Відповідь: ні, так і хотілося б!
Реакція людей на те, що вони всі навчаються в одному закладі, нагадує мені той час, коли мої близнюки були немовлятами. Люди захоплювалися і мали багато запитань.
Хоча я рада, що вони будуть разом в Університеті Фордхем у Нью-Йорку, цей перехід дається мені нелегко. Вони там лише кілька тижнів, а я вже відчуваю FOMO (страх втраченої вигоди) щоразу, коли розмовляю з ними. Але все це – частина мого переходу до “порожнього гнізда”.
Підготовка не допомогла
Останній рік я намагалася морально підготуватися до того часу, коли всі троє дітей будуть у коледжі. Коли моя молодша донька була на черговому позакласному заході, я думала: “Ось як це буде”. Я навіть вирушила у свою першу самостійну подорож, щоб звикнути до ідеї бути без дітей.
Але, як і випливає зі значення “порожнього гнізда”, існує невимовна порожнеча, яка відрізняється від того, коли вони жили вдома. Навіть якщо вона була зайнята, вночі вона завжди була вдома. Вона займається театральним мистецтвом, тож удома завжди лунали її співи.
Авторка (друга зліва) все ще звикає до свого порожнього гнізда після того, як троє її дітей вступили до коледжу.
Courtesy of Cheryl Maguire
Протягом першого тижня її відсутності мій чоловік помітив тишу. Він сказав: “Більше ніякого співу”.
Спочатку я справлялася прибиранням
Після того, як ми влаштували їх у гуртожитки, я повернулася додому і почала прибирати та розхламлюватися. Наступний тиждень я ретельно випрала всю їхню постільну білизну та кожну поверхню в їхніх кімнатах, а також віддала зайві речі, такі як простирадла, ковдри та рушники.
Коли я розповіла молодшій доньці, як провела час, вона відповіла: “Це звучить як дуже порожній гніздовий спосіб життя”.
Прибирання не змінило тишу, але контроль над одним аспектом мого життя змусив мене почуватися трохи краще. А їхні кімнати ніколи не виглядали так чисто, що було (якби сказала моя донька) дуже задовільно.
Слухання музики допомогло
Окрім співу, моя донька також любить слухати музику. Одного дня я почула пісню Аріани Гранде в її кімнаті. Коли я пішла шукати джерело, то знайшла свого чоловіка, який сказав: “Я подумав, що було б добре увімкнути музику, щоб створити відчуття, ніби вона все ще тут”.
Троє дітей авторки проводять час на території свого університету.
Courtesy of Cheryl Maguire
Посміявшись над креативною спробою чоловіка заповнити порожнечу, я зрозуміла, що музика справді допомогла.
Розмови з іншими “порожніми гніздовцями” також допомогли
Цього тижня одна з моїх подруг, яка також переживає “порожнє гніздо”, зателефонувала і запитала: “Як ти?” Ми обговорили нашу спільну нову реальність і те, наскільки це важко і дивно. Ми домовилися зустрітися за кілька тижнів, і можливість чогось чекати допомогла.
Тоді я зрозуміла, що ще кілька друзів перебувають у подібній ситуації. У нашому груповому чаті я запитала: “Коли ми влаштуємо зібрання порожнього гнізда?”. Усі погодилися, що це чудова ідея для подолання труднощів. Тож ще одна запланована зустріч; мій календар заповнюється.
Планування подорожі
З 20-річного віку я завжди любила подорожувати. Відколи мої близнюки були немовлятами, ми подорожували всією родиною. Ми здійснили багато сімейних круїзів, таких як Royal Caribbean і Norwegian Cruise Line.
Щоб мати щось, на що можна з нетерпінням чекати, я запланувала подорож тільки для нас із чоловіком.
Оскільки нас буде лише двоє, ми спробуємо Celebrity Cruise, який зазвичай орієнтований на дорослих і більш преміальний – іншими словами, це лінія, яку ми б не обрали для поїздки з дітьми. І ми вирушимо до місця мрії, куди я хотіла потрапити з 20-ти років – до Греції!
Щоразу, коли мені ставало сумно, я починала планувати або досліджувати, і це, безперечно, допомагало.
Дозвольте їм летіти
Моя молодша донька вже була знайома з університетським містечком, відвідуючи своїх братів та сестер, тому вона не відчувала типової домашньої туги, яку переживають більшість студентів (принаймні, поки що). Вона була настільки зайнята заняттями, клубами та заходами, що я ледь з нею розмовляла.
Коли мені було сумно цього тижня, мій чоловік сказав: “Нам потрібно дозволити їм летіти”.
Він має рацію, і мені подобається, що він дотримується пташиної метафори.
Щоб допомогти мені зосередитися на позитиві, я попросила їх надіслати фотографію з першого дня занять, і вони це зробили. Бачити їх усіх разом змусило мене посміхнутися, і знання, що я все ще маю вплив, теж допомогло.
Найкраще? Вони продовжують щотижневі вечері, які близнюки почали під час свого першого року навчання. Щоразу всі троє вечеряють разом, спілкуються і, ймовірно, скаржаться на нас. Вони навіть мають для цього прізвисько – “sibs dinner” (скорочено від “siblings” – брати та сестри).
Поки я чекаю відповіді від Фордхем на мою заяву, я, можливо, несподівано з’явлюся на їхню наступну “sibs dinner”. Прямо як поштова горлиця, я приземлюся просто за їхнім столом.