Коли бачиш мешканців мегаполісів, складається враження, що реальний світ навколо цікавить їх дедалі менше. Основна маса людей занурена в зовсім інший світ – світ соціальних мереж, онлайн-ігор, біржових індексів і ще бозна-чого, що знаходить відображення в мерехтіння різноманітних дисплеїв і дисплейчиків.
Дивишся на людину, на те, як вона пересувається, не піднімаючи голови від свого модного гаджета, і мимоволі в думках виникає картинка, як ця людина – так само відчужено – ступає по воді, як по суху. Такий ось месія нового часу.
Бо вся увага та вся цікавість до світу звузилися до розмірів дисплея з сенсором та з величезною кількістю мільйонів кольорових точок.
А скільки в цьому мерехтінні пристрастей та емоцій! Яка насичена гама відчуттів! Практично всі відтінки вражень, так часом необхідних нашій свідомості, ми можемо почерпнути зі шматка пластику та заліза.
І адже немає тут ніякого ризику отримання реального негативного досвіду, всі помилки можна виправити – можна видалити невдалі діалоги, і вони не будуть нагадувати про власну дурість, можна видалити друга і знайти нового, можна припинити чергове життя і почати нове, та просто можна стати Богом маленького чи великого власноруч створеного всесвіту і в будь-який момент змінити його.
Мене це лякає. Ви ніколи не замислювалися, скільки прекрасного проходить повз, скільки елементарної, але тому не менш вражаючої краси та загадковості, що криється в дрібницях, пропливає повз. А скільки справжніх людських емоцій, усмішок і спрямованих на нас привітних поглядів залишаються без нашої уваги, а отже, просто зникають, так і не помічені адресатом.
Я вже не кажу про те, що люди стають надто відокремленими, відірваними від навколишнього світу і від усіх, хто його населяє. Як людина, яка не бачить нічого навколо себе, зможе прийти на допомогу тому, кому ця допомога терміново знадобилася саме тут і зараз? Як людина, яка нічого навколо не помічає, взагалі може існувати в соціумі?
Поступово суспільство перетворюється на величезну групу автономних особистостей, що існують в іншій реальності, там же спілкуються, і взаємодіють між собою.
Взагалі на думку спадають абсурдні ситуації на кшталт того, що легко можна пройти повз людину, яка гостро потребує елементарної уваги та термінової допомоги, при цьому відправляючи цій людині десь у чаті освідчення в коханні до труни.
Скільки складнощів у спілкуванні та взаємодії один з одним чекає наших з вами дітей, коли вони потраплять до умов, де від них буде потрібна реальна присутність і реальне спілкування? Як вони в реальному житті налагоджуватимуть соціальні зв'язки, якщо з дитинства налагоджують лише віртуальні зв'язки – простим натисканням кнопок?
Як дізнаються вони, що за слова та вчинки необхідно нести відповідальність перед людьми навколо? Як нестерпно важко їм буде у спілкуванні з протилежною статтю, їм, маленьким і великим гігантам у сексі і ще багато в чому…
Як боляче падатиме і усвідомлюватиме власні слабкості та недоліки! А вставати після падіння буде ще болючіше і важче. Не вдасться занести до чорного списку реальної людини і назавжди позбутися неприємного спілкування. Цікаво, до чого це спричинить?
Може, не варто міняти посмішки на смайлики?