Олексій Кущ – про «ресурсне прокляття»: чому наявність нафти чи газу не робить державу заможною

Фото: Gaby Oraa/Bloomberg via Getty Images

Присутність нафти чи газу породжує відчуття стабільного процвітання держави, однак здебільшого це лише видимість. Залежність від сировинного сектора досить швидко призводить до застою інших сфер, корупції та політичної хиткості. На превеликий жаль, великі поклади найчастіше стають не засобом розвитку, а фатальною пасткою, і небагатьом державам у світі вдається цієї пастки уникнути.

У який момент надра перестають бути благом та стають проблемою? Чи немає суперечності у “ресурсному проклятті”? Чому Норвегія змогла перетворити нафту на сталий добробут, а Венесуела – ні? Ці та інші питання кореспондентка Коротко про обговорила з аналітиком Олексієм Кущем.

Про те, як санкції нищать економіку

– Венесуела володіє найбільшими у світі запасами нафти, але переживає економічний крах. На перший погляд, безсумнівно, що ресурси – це благо для держави, але як трапляється, що вони стають проблемою?

Олексій Кущ. Фото: facebook.com/aleksej.kus.376278

– Венесуела – це держава, де за останні 30 років сукупний прибуток на душу населення не змінився. Не можна сказати, що це властиво для регіону – наприклад, сусідня Гаяна продемонструвала вибухове піднесення і стрімкий розвиток різних секторів економіки – будівництва, промисловості, сільського господарства.

Венесуела ж завмерла на місці, і головна причина такої «консервації» – санкції, які, своєю чергою, є наслідком внутрішньої та зовнішньої політики держави. На тлі санкцій з боку США партнери Венесуели використовують ситуацію та купують природні багатства з великою знижкою, фактично «викручуючи руки». Це нищить економіку.

– Але ж можливо продавати більше нафти і просто завдяки обсягу протриматися якийсь час на плаву?

– У випадку з венесуельською нафтою це не варіант, оскільки за міжнародними стандартами вона дуже важка. Більшість її повинна перероблятися на спеціалізованих нафтопереробних заводах з використанням великої кількості спеціальних хімічних реагентів. Виходить, чим більше держава експортує нафти, тим більше вона змушена імпортувати реагентів, і це зводить нанівець увесь прибуток.

– Тобто проблема в особливостях нафти? А якби вона була звичайною, чи можливо було б просто продавати більше?

– Навряд. У такому випадку її не дали б продавати. Ймовірно, діяло б нафтове ембарго за аналогією до того, що зараз діє щодо Ірану.

Про «ресурсне прокляття»

– Наскільки обґрунтованим є термін «ресурсне прокляття»? Ситуація, коли держави, багаті на природні ресурси, часто виявляються економічно менш розвиненими і більш нестабільними, здається парадоксальною.

– “Ресурсне прокляття” – це вже навіть не теорема, а беззаперечна істина. І це явище має декілька причин.

По-перше, 90% ресурсних держав є корумпованими. Сировинне багатство – це дуже сприятливе середовище для поширення корупції.

По-друге, у ресурсних державах формуються рентоорієнтовані політичні еліти. Вони не зацікавлені у розвитку держави, їхнє завдання – прийти до влади та контролювати сировинні потоки.

І, зрештою, по-третє, держави, які живуть завдяки експорту сировинних ресурсів, сильно залежать від зовнішніх ринків та наявності чи відсутності зовнішніх санкцій.

Тут можливо провести аналогію з людьми. Досить часто спадкоємці заможних родин стають неблагополучними. У них з дитинства все є, немає жодних стимулів для розвитку, в результаті багато хто просто «проїдає» багатство батьків. Аналогічно це працює у масштабах держав.

– Але й серед людей, і серед держав є винятки?

– Коли сировинні ресурси держави великі, а населення – невелике, сировинне прокляття пом’якшується. Розумна політика дозволяє вбудувати великий експорт нафти до глобальних потоків капіталу, не втрачати зв’язків зі США і при цьому паралельно створювати альтернативну економіку, вкладаючись у туризм, сферу послуг. Це модель більшості держав Перської затоки – ОАЕ, Кувейту, Бахрейну, Катару. У Саудівській Аравії дещо інша ситуація, оскільки населення там досить численне.

А ось справді винятком я назвав би Норвегію. Цій державі вдалося уникнути «ресурсного прокляття» завдяки міцним інститутам, раціональному управлінню надприбутками через Державний пенсійний фонд, інвестиціям у диверсифікацію економіці та підтримці інших галузей. Все це запобігає надмірній залежності від нафти, перетворюючи ресурсне багатство на довгостроковий національний добробут.

Про зв’язок між ресурсами та освітою

– Як щедрі соціальні виплати завдяки ресурсним прибуткам впливають на мотивацію суспільства та економічну поведінку людей?

– Я прихильник того, щоб кожна сировинна держава мала національний резервний фонд. Але я противник того, щоб кошти цього фонду розподілялися серед населення постійними виплатами, оскільки в цьому випадку вони не виконають ключове завдання – структурну перебудову економіки.

Гроші мають витрачатися на модернізацію та ускладнення економіки – в ідеалі потрібно рухатися у бік переробки існуючої сировини. Якщо ж просто розподіляти гроші серед населення, це спричиняє лише збільшення імпорту, оскільки гроші приходять на внутрішній ринок, а вітчизняних товарів там немає.

– Чи можливо сказати, що ресурси на деякий час роблять погані рішення влади «невидимими», оскільки відразу їхні наслідки є неочевидними?

– Я б сказав, що ресурси – це елемент хабара, який можновладці дають населенню. У суспільстві існує неформальний договір: 90% багатств «еліта» виділяє собі, а 10% у вигляді подачок – субсидії, допомоги, соцвиплати. Усе це гальмує розвиток держави, населення втрачає інтерес та самоусувається, а політики приватизують державу.

– Чи впливає ресурсоорієнтована економіка на рівень освіти?

– Є такий термін «голландська хвороба», який з’явився після відкриття газового родовища у Гронінгені наприкінці 1950-х. Нідерланди швидко стали найбільшим експортером газу, що призвело до зміцнення валюти та проблем в інших галузях. У результаті держава пішла шляхом деіндустріалізації. Після декількох криз Нідерланди змістили акценти, почали зміцнювати інші сектори, а родовище взагалі закрили.

При «голландській хворобі» в державі розвиваються лише два сектори – сировинний та сервісний. Якщо немає свого виробництва, держава імпортує товари, тобто все, що потрібно зробити – це їх продати.

Така сервісно-сировинна модель економіки не вимагає від громадян високого рівня освіти. 90% попиту на конструкторські та науково-дослідні роботи, на інновації та патенти формує промисловий сектор. А немає промисловості – немає потреби в науці. Це призводить до відтоку мізків – людям з високим рівнем освіти просто нікуди застосувати свої знання.

Про еліти

– Зважаючи на все сказане вище, чи можемо ми дійти висновку, що вирішальним фактором конкурентоспроможності держави є не ресурси, а інституції?

– Гадаю, що таким вирішальним фактором все ж таки є якість внутрішніх політичних еліт.

– Але чи є шанс на високу якість цих еліт у нашій державі, де саме слово «еліта» викликає деяке неприйняття?

– В українському суспільстві не було і немає усталених еліт, як це є, наприклад, у Німеччині, Британії, Японії, Китаї, США. У цих державах критерії відбору формували найкращих із найкращих. Ці найкращі, своєю чергою, формували інститути, розробляли умови розвитку.

В Україні склалася егалітарна система. У нас немає еліт, а у суспільстві немає захоплення ними. Те, що на Заході називається політичною династією (наприклад, клан Кеннеді), у нас вважається кумівством і сприймається вкрай негативно.

– Якщо сформулювати коротко, що, на вашу думку, робить державу багатою – ресурси, люди чи правила?

– Люди, які створюють правила для всіх і – головне – самі готові ці правила виконувати.