Я — мама єдиної дитини, і мій 17-річний син цього року в одинадцятому класі. Я завжди намагалася брати участь у шкільному житті, волонтерити, щоб допомагати та збагачувати його шкільний досвід, але останніми роками я значно зменшила свою активність.
Коли він пішов до старшої школи і в дев’ятому класі приєднався до духового оркестру, я більше не хотіла метушитися на задньому плані, дбаючи про чужих дітей. Я хотіла зосередитися на своїй дитині. Так я і зробила. Я відступила і почала насолоджуватися тим, як мій син займається тим, що йому подобається.
Зараз він випускник, і я зовсім про це не шкодую.
Я віддала свій час
Я була дуже активною в батьківському комітеті (PTA) під час його навчання в початковій школі. Я організовувала двічі на рік обіди для вчителів та персоналу під час батьківських зборів, домовлялася про їжу та десерти, шукала волонтерів для допомоги в організації, обслуговуванні та прибиранні.
Потім прийшов середній вік і COVID-19. Моя увага змістилася на мою дитину та те, як допомогти йому пережити складні часи. Я створила «Літній табір мами», коли його табір був закритий, і я хотіла бути поруч із ним у ці перехідні роки.
Коли він пішов до старшої школи, я переживала особисто складний період, і мені довелося боротися, щоб знайти час і енергію, щоб підтримати його. Моя мама, яка раніше насолоджувалася самостійною пенсійною життям, почала мати деякі проблеми зі здоров’ям, які потребували моєї постійної допомоги.
Мама з PTA пішла
Мами, якою я була в початковій школі, більше не було. Спочатку я відчувала провину за те, що не приєдналася до Band Boosters, батьківської групи (переважно мам), яка займається усіма заходами та зборами коштів для оркестру.
Я відвідала першу зустріч, і мені розповіли про величезний обсяг роботи щороку: супроводжувати автобусні поїздки, проводити лотереї, працювати під час двох щорічних заходів зі збору коштів на хогі (традиційні бутерброди) та чергувати на парковках. Хоча є кілька моментів, коли навіть мами-бустери можуть спостерігати за виступом під час перерви в американському футболі, решту часу вони працюють, прибирають трибуни, роздають їжу дітям після виступу або продають лотерейні квитки на трибунах.
Я не могла цього зробити. Не зважаючи на все, що відбувалося з моєю мамою. До того ж, мій син — моя єдина дитина. Я просто хотіла бути там, приходити на футбольні матчі, сидіти на трибунах, вболівати за команду і кричати щосили, коли найкращий оркестр виступав на перерві. Вдома, на виїзді, в дощ чи в сонце, я хотіла показати своєму синові, що навіть під час хаотичних особистих подій я — та мама, на яку він може розраховувати.
Боротьба за час
Мені довелося наполегливо боротися, щоб бути поруч із ним. З кожною надзвичайною ситуацією, пов’язаною з фізичним та психічним здоров’ям моєї матері, я не мала ідеальної відвідуваності. Одного разу мені довелося пропустити цілу гру, коли я була з мамою в відділенні невідкладної допомоги.
Я просила друзів про допомогу, щоб переконатися, що він вчасно потрапив на ігри, які я пропускала, або коли мені доводилося приходити пізніше. Але я з’являлася. Після сліз у машині через мою маму, я поправляла макіяж, швидко йшла до стадіону, купувала содову та попкорн і радісно кричала під час виступу оркестру.
Я завжди сиджу в одному й тому ж місці. Він знає, де мене шукати. Я бачу лише чисту радість від того, що він робить, і я так рада, що він має це і може на мене розраховувати.
Батьки-бустери роблять чудову, важливу роботу, але я знаю, що мій син потребує моєї уваги з трибун. Кожне перше «відчуття» є останнім, коли у вас єдина дитина. Це останні роки, коли я можу бути мамою в оркестрі.
Цей останній рік мами в оркестрі буде гірко-солодким. Щороку, після останньої домашньої гри, біля репетиційної кімнати оркестру, учні молодших курсів та батьки випускників утворюють коридор для учасників оркестру — випускників, які виходять звідти востаннє, один за одним. Вони стоять по обидва боки, поки випускники біжать, танцюють, крокують або просто виходять з дверей оркестру востаннє, у своє майбутнє.
Моє серце стискалося, коли я спостерігала, як виходять випускники 2026 року, знаючи, що наступного разу, коли я це побачу, настане черга мого сина. Я не знаю, як я емоційно це переживу, але можу сказати вам одне. Коли він востаннє вийде з дверей оркестру, я не буду всередині рахувати лотерейні квитки чи керувати машинами на парковці. Я буду стояти за цими дверима, підбадьорюючи його (і, зізнаймося, ймовірно, плакатиму). Для мене це — моя робота.