Ректорка Львівської політехніки Наталія Шаховська висловлює переконання, що університет не повинен перетворюватися на бізнес. Однак, вона визнає, що освітня установа може багато чого навчитися у комерційного сектору, зокрема, у вимірюванні створеної вартості. У цьому матеріалі ми розглянемо, які уроки винесла пані Шаховська за свій перший рік на посаді ректора та чим “клієнти” університету відрізняються від типових споживачів у бізнесі.
Фінансові реалії вищої освіти
За короткий період серпня університет отримав 69 мільйонів гривень. Ці надходження складалися з 2948 окремих платежів, з медіанним чеком 26 тисяч гривень. За весь 2025 рік прогнозовані доходи університету сягають близько 2,4 мільярда гривень. При цьому, на податки, збори та ЄСВ було сплачено 646 мільйонів гривень, тоді як на операційні витрати (електроенергія, ремонт тощо) спрямовано 347 мільйонів гривень. Це означає, що університет сплачує державі майже вдвічі більше, ніж витрачає на власне функціонування.
У рейтингах найбільших платників податку на доходи фізичних осіб Львівщини університет традиційно перебуває поруч із великими ІТ-компаніями та підприємствами роздрібної торгівлі. Понад 32 тисячі студентів, 2467 викладачів та близько 2 тисяч допоміжного персоналу формують складну екосистему університету. Минулого року грантові надходження та благодійна допомога зросли втричі, демонструючи найдинамічнішу динаміку у структурі балансу.
Університет володіє всіма ознаками бізнесу: має “клієнтів”, формує ціну, стикається з конкуренцією, генерує доходи та потребує фінансової стійкості. Проте, кожен із цих аспектів функціонує за специфічними правилами, відмінними від комерційного світу. Рік на посаді ректора був присвячений глибокому аналізу цих правил та пошуку можливостей для вдосконалення.
Специфіка “клієнтів” університету
Університет має чотири типи “клієнтів”, кожен з яких демонструє нетипову поведінку порівняно зі споживачами у бізнесі:
- Батьки: Вони підписують договір та здійснюють оплату, але фактично не є споживачами освітньої послуги. Водночас, вони не мають можливості об’єктивно оцінити якість навчання ні на етапі вступу, ні після його завершення.
- Студенти: Споживають освітній продукт протягом чотирьох-шести років. Однак, справжня оцінка якості навчання відбувається лише через п’ять або десять років після випуску, коли стає зрозумілим, наскільки отримані знання відповідають викликам часу.
- Держава (МОН): Виступає як власник, який очікує результатів інвестицій у довгостроковій перспективі (близько двадцяти років). Наразі відсутні чіткі показники, за якими можна було б об’єктивно оцінити створення вартості університетом. Це призводить до того, що на рівні звітності слабкий та сильний ректор можуть виглядати однаково.
- Бізнес-партнери: Традиційно взаємодіють за стандартними правилами: звертаються із завданням, оплачують послугу та отримують результат.
Ціноутворення та його стратегічне значення
Вартість навчання у державному університеті формується в межах певного коридору. Мінімальна планка встановлюється державою: вартість навчання бакалавра не може бути нижчою за 51 703 гривні на рік. Верхня межа відсутня, що надає університету свободу маневру.
Встановлення вищої ціни на найбільш затребувані спеціальності дозволяє університету забезпечити фінансування тих напрямків, випускники яких є критично важливими для відбудови країни, навіть якщо попит на ці спеціальності на ринку праці в поточний момент є невисоким. Це стратегічне рішення, спрямоване на забезпечення довгострокових потреб держави, а не лише на негайне реагування на ринкові тенденції.
Вибір абітурієнтом вишу сьогодні не завжди корелюється з потребами ринку праці через чотири роки. Якби університет керувався виключно поточним попитом, деякі важливі спеціальності могли б опинитися під загрозою закриття, що призвело б до дефіциту кадрів у майбутньому. Таким чином, ціна в університеті виконує не лише функцію фінансового показника, а й механізм перерозподілу ресурсів для підтримки стратегічно важливих освітніх напрямків.
Конкуренція та розподіл фінансування
У 2025 році Міністерство освіти і науки розподілило 34,3 мільярда гривень між 128 закладами вищої освіти. Ця сума зменшилась на 8% порівняно з попереднім роком. Львівська політехніка отримала 1,07 мільярда гривень, посівши друге місце за обсягом фінансування в країні. Важливо відзначити, що обсяг фінансування університету зріс на 2,3%, тоді як зростання спостерігалося лише у 15 зі 125 закладів.
Однак, близько 80% загальної суми розподіляється за критерієм стабільної діяльності, що обмежує прямий вплив університету на розподіл приблизно п’ятої частини бюджету. Ця система забезпечує стабільність і запобігає різким спадам, але не є повноцінною конкуренцією в бізнес-сенсі.
Обмеження та можливості
Діяльність вищих навчальних закладів регулюється низкою урядових постанов. Перелік платних послуг, які може надавати виш, жорстко визначений. Наприклад, плата за гуртожиток не може перевищувати 40% академічної стипендії, а націнка на харчування обмежена 50%. Ці обмеження спрямовані на запобігання нецільовому використанню державних коштів.
Незважаючи на ці обмеження, університет знаходить шляхи для оптимізації. Частина коштів розміщується на депозитах, що приносить реальний дохід. Однак, такі можливості не виникають самі по собі – їх необхідно активно шукати.
Університет працює в умовах прозорості: кошторис, ціни, освітні програми та силабуси є публічними. Усі закупівлі здійснюються через систему Prozorro, а декларація ректора є відкритою. Це створює контраст із діяльністю приватних компаній, де багато процесів відбуваються за зачиненими дверисьми.
Вимірювання створеної вартості
Найбільшим викликом для університету є відсутність чітких показників створеної вартості. У бізнесі це легко вимірюється. В освіті ж, чесним показником якості є не абсолютна заробітна плата випускника, а різниця між його доходом та медіаною за аналогічною спеціальністю через п’ять років. Це дозволяє оцінити саме внесок університету у розвиток фахівця.
Наразі в Україні відсутня статистика, яка б поєднувала дані про студентів та їхні доходи. У державній формулі показник працевлаштування випускників є лише коефіцієнтом, а не справжнім вимірюванням. Університет планує самостійно розробляти механізми для розрахунку цих показників.
Іншою неврахованою сферою є наукові надходження. Минулого року всі 128 українських вишів залучили менше мільярда гривень до спеціальних фондів, що складає близько сімнадцяти тисяч гривень на одного викладача. Хоча Львівська політехніка демонструє вдвічі вищий показник, це не є приводом для гордості, а скоріше показником потенціалу для подальшого розвитку.
Шлях до майбутнього
Університет не має перетворюватися на бізнес, адже його місія інша. Однак, є дві ключові бізнес-звички, які він мусить опанувати:
- Вимірювання створеної вартості: Необхідно розробляти механізми для оцінки внеску випускників у економіку та розрахунку вартості їхнього внеску для держави.
- Збільшення частки доходу від інтелектуальної праці: Важливо щорічно збільшувати частку доходів, отриманих за знання та компетенції, а не лише за саме існування університету.
Доки ці показники не будуть чітко визначені та вимірювані, освіта в державному бюджеті залишатиметься видатком, а не інвестицією. Саме тому вона часто першою потрапляє під скорочення.